……... Потім всі розійшлися по справах, залишивши Лесю саму на кухні. Вона мила посуд наспівуючи якусь пісеньку і навіть зраділа можливості залишитись на одинці зі своїми думками, зі своєю дитинкою, від відчуття якої тепло в низу живота розтікалось хвилею і починало тиснути в різні боки. Час від часу вона клала руку на живіт, щоб упевнитись  в тому, що там справді щось рухається і живе з нею одним життям. Цієї миті, у жінки перехоплювало подих і вона блукаючим поглядом, дивилася у вікно на залиту сонячним світлом, засніжену вулицю; на бурульки які іскрились від сонця і навіть краплі води, що по них стікали - здавалися їй мелодійними. Почуття безмежного щастя, переповнювало Олесю і віршовані рядки полилися рікою самі по собі:

                  Все навколо дрімає у тиші,

                  Новий день поміж тим настає,

                  А про тебе ніхто ще не знає,

                  Що у мене - маленький хтось є.

                  Дух щоразу в мені застигає,

                  Коли звістку про себе даєш,

                  Повернешся незграбно під серцем,

                  Чи то ніжкою злегенька б’єш.

                 Ми з тобою єдині у світі,

                  Так потрібні один-одному,

                  Що частіше мене окликаєш,

                  То ще більше тебе я люблю.

                  Перед нами відкриється світ,

                  Про який ми з тобою не знаємо,

                  Але щастя і радість щомить,

                  Ми з тобою від Бога чекаємо.

 

З такими світлими думками і напливаючими емоціями - які примушували серце битися прискорено, Леся терла бездоганно чисті столи, протирала підлогу, порпалася у якихось дрібничках, невзмозі зупинитися. Її руки ніби за власним бажанням знаходили собі роботу, нишпорячи по всіх закутках. Нарешті жінка збагнула, що час збирати гостинці на вечірню гулянку з друзями……

 

………. Чоловік поглянув навкруги і побачив дівчину, яка нахилялась на всі боки і гладила руками трави - кудись замріяно дивлячись, та навіть не помічала Левка. Він її відразу впізнав по віночку із одних лише червоних маків і по бездоганно білій сорочці, без прикрас.

-Соломія! – гукнув Левко.

Тієї ж миті ніби вся природа стрепенулась і зашурхотіла, а дівчина виринула із трави так, ніби виросла і повиснувши у повітрі подивилась на чоловіка. Її погляд був проникливим і сяяв глибокою бірюзою, сповненою ніжності, але в них забриніла сльоза. Дівчина посміхнулася і простягнула до нього свої білі ручки.

Через те, що Левко своїм окликом розірвав тишу, рвучкий вітер невідомо звідки взявся і почав шарпати його одяг і сорочку дівчини. Все більше набираючи сили, вітер хилив до землі зелені трави, збурюючи їх у хвилі неначе на морі. Миттєво зібралися  чорні хмари на небі, не реально швидко рухаючись, та все нижче і нижче прихиляючись до землі. Вода в річці ніби ожила і понеслась білими бурунами підкидаючи бризки у повітря - як ті, що на водоспаді. Дерева, що стояли на іншому березі річки, почали так гнутись і звиватись під натиском стихії, що стало видно поле позаду них, аж до горизонту - їх ніби притисли тяжкі хмари.

Бажання Левка підійти до дівчини, не дало ніякого результату. Трави шмагали його по ногах і він стояв неначе вкопаний, не маючи можливості зрушити з місця, лише простягнувши руки у перед. Дівчина тяглася своїми руками до його рук, а волосся ніби жива істота, звивалось навкруги неї в’яжучи по руках і ногах, і затуляючи обличчя. Віночок, що був у неї на голові, розтріпався і розлетівся геть, але вітру цього було замало і він почав рвати її сорочку на шмаття, розносячи і підіймаючи до небес. Він шматував усе на дівчині, доки вона зовсім не залишилась оголеною, а волосся носилося за вітром, відкривши перед Левком усю красу дівочого тіла. Такою він її ще ніколи не бачив, від цього йому стало якось ніяково.

Вражаюче ніжне тіло - округлі груди, хвилькою вигнуті стегна, стрункі білі ніжки тремтіли ніби від холоду, але в ньому відчувалась гаряча кров, яка вабила і манила своїм теплом. Ніщо не прикривало дівочої цноти. Відчувши біль шмагаючих трав на своєму тілі, Левко подивився на себе і жахнувся, він також стояв повністю оголений. Відчуття сорому пронизало його від того, яким дивним чином все це сталося, а головне без його волі. Він подумав, що і Соломія у ці хвилини, так само принизливо себе почуває. Було видно як терпляче вона витримує знущання над собою, заради коханого і через втішаючу посмішку, сльози відчаю котилися по її щоках.

-Коханий! - Ти пам’ятаєш, що я тобі казала? Все, що з нами відбувається, це твоє бажання і твої помисли, лише ти всім цим керуєш.

-Ні люба! Я не хочу всього цього - що відбувається! Я не хочу, щоб ти страждала, як мені все це припинити - не розумію?

Дівчина продовжуючи тягтись руками до чоловіка повільно віддаляючись і мовчки дивлячись на нього, та якоїсь миті опинилась над стрімкою річкою. Її ніби щось рвучко потягло донизу і вона шубовснула спиною у воду, підкинувши фонтан бризок у повітря. Вони долетіли до обличчя Левка і хлюпнули так, що він майже сьорбнувши, схлипнув від жаху і відразу прокинувся від сну.

Страшенне серцебиття гупало в грудях чоловіка і відчуття пригніченості, перенеслось у реальний світ. Левко озирнувся навкруги, у кімнаті була тиша, а за вікном завивав вітер і чувся стогін у каміні, він сів на край дивану і підпер голову руками, повертаючись до тями.

-Як таке може бути? - прошепотів він. Людина засинає, її душа у вісні потрапляє в інший вимір - залишаючи своє тіло, там мандрує переживаючи різні емоції, то коли ж вона відпочиває? Адже їй також потрібен відпочинок? Чи - ні? Якесь перезавантаження у неї повинне таки бути……

 

………..Прогулянка до церкви і назад, розпалила у всіх обличчя і підвищила настрій. Переступивши поріг будинку, вся родина дружньо взялася готуватись до святої вечері. Бабуся застеляла стіл скатертиною, виставляла на нього традиційно розписаний українськими орнаментами посуд, дерев’яний свічник, вирізьблений із груші - свічку в ньому запалили від вогнику, який принесли з церкви.

-Дівчатка - де наша святкова кутя? На стіл її першою потрібно поставити, а потім інші страви, бо свічка вже горить, - гукнула бабуся.

-Всі інгредієнти вже готові, лишилося їх додати до вареної пшениці і перемішати, - визирнувши з кухні відповіла Настуся. Вона відчувала свою причетність до підготовки святкового столу, тому дуже серйозно поставилась, до приготування головної страви.

-Матусю, я вже додала до нашої куті, чорні та жовті родзинки, горіхи і мак - який ще раніше розтерла з цукром, присмачила все це гречаним медом та узваром, а можна я ще дещо додам до неї, щоб до старовинного рецепту, додалось трішечки з теперішнього часу.

-Гаразд доню, - лише роби все так, щоб це було схожим на традиційну страву.

-Я розумію мамо як це важливо, тому хочу додати дрібненько нарізану курагу та фініки, оце і все.

-О - це буде чудовий смак і як я сама, ще раніше не здогадалась, щоб обновити нашу кутю.

-Ось для чого мамусю потрібні діти, щоб у слушний момент, щось важливе підказати. Це так - ніби виросла друга голова, на яку можна розраховувати.

Обоє голосно розсміялись, привернувши увагу бабусі.

-Що вас так розсмішило і мені розкажіть.

-Наша маленька дівчинка, цікаво жартувати навчилась.

-Зовсім я не маленька. Я бабусю до нашої головної страви, запропонувала деякі нові інгредієнти і мама погодилась.

-Доню ти ж знаєш, що тато більше всіх на світі любить кутю, тому мабуть він буде оцінювати те, як вона смакує.

Цієї миті Левко підходив до кухні і почув веселу розмову.

-Якщо моя доня приготувала святкову страву, то вона не може бути не смачною - вона обов’язково всім сподобається. А можливо навіть стане нашим сімейним рецептом і буде називатись - Настуньчина кутя.

Батько обійняв і поцілував доньку.

-Ну як тобі доню, сподобалося сьогодні у церкві, там все таке святкове було, гарні колядки співали.

-Звичайно все неймовірно сподобалось, я навіть підспівувала, зрештою мені все це сьогодні знадобитися, бо відразу після вечері -  разом з друзями піду колядувати, - ми також гарно співаємо.

-Ну любі мої, головна страва вже стоїть на столі, тому давайте перенесемо решту страв, - сказала Олеся і заходилася біля столу.

Левко ходив навкруги столу - потираючи руки, в очікуванні чудової трапези, принюхуючись і вдивляючись у все, що стоїть. Несподівано він почув стукіт у шафі, - зупинився і здивовано подивився у той бік.

-Дивно! - тихо сказав він. - Тепер що, ходять колядувати через двері шафи? Він підійшов до місця звідки пролунали звуки, відчинив дверцята і зазирнув у середину. Посовав одягом, який там був складений, але нічого дивного не побачив.

До кімнати увійшла Олеся і помітила розгублений погляд чоловіка, який зазирав у середину шафи.

-Любий, - ти там щось шукаєш?

-Та я навіть сам не знаю! Почув стукіт у шафці… вирішив зазирнути, щоб зрозуміти, що це мало бути.

Дружина засміялася, розкладаючи серветки біля тарілок.

-Мабуть лише ти один не чув, що у нашому будинку живе і стукає досить активний домовичок. Іноді він стукає по меблях, а Настунька навіть бачила як він виглядає, здається він був поруч з нами коли ми ялинку прикрашали, принаймні так донечка каже, а я їй вірю.

-Я пам’ятаю, що ти розповідала, - ніби наша донечка його бачила, але чути від когось це одне, а почути власними вухами стукіт - це геть інше, при чому стукіт був досить гучним - я аж зупинився від несподіванки.

-Здається цього разу, він хотів привернути особисто твою увагу, бо це сталося у той час, коли нікого крім тебе в кімнаті не було.

-Ну якщо він хотів мені особисто заколядувати, то мені цього не досить. Хай би вже щось заспівав там, чи що?

-Коханий, що ти таке кажеш? - мені не вистачало, щоб ще домовий у будинку завивав по кутках, чи по шафах. Знаєш як мені страшно? Від однієї лише думки, що він десь тут існує.

-Ви тут, ніби про домовика говорите? - долучилась до розмови бабуся. Це не добре, що він нагадав про себе у святвечір. Щось відбувається дуже серйозне, навкруги нашого дому - про що ми поки не знаємо… Але дуже скоро все стане зрозумілим.

-Шкода, що ми не можемо нічим зарадити, бо не знаємо на що треба звернути увагу. Хоч би, з моєю вагітністю було все гаразд, - схвильовано сказала Олеся.

-Люба припини навіть думати про це! Ми щойно у церкві були і Бог не дозволить щоб з дитинкою щось трапилось, у мене є знайома знахарка, я у неї запитаю, що треба робити, щоб захистити родину, - вимушено спокійним голосом сказала бабуся.

А у Левка попід шкірою, пробігся неприємний холодок, і, аж брови піднялися від жахливої уяви, чим все це може завершитись, але швидко опанувавши  собою, - сказав:

-Ну гаразд, давайте вже сідати до столу, прочитаємо молитву і якщо вірити людям, - похід до церкви і свята вечеря з молитвами, нам допоможуть.

  -Справді тату, зараз ми всі сядемо до столу і добрий ангел до нас прилетить, - з доброю звісткою.

Після Настусиних слів, ніби і справді з’явився ангел, покращивши настрій і після прочитання молитви потекла спокійна, приємна розмова. Всі намагалися обов’язково скуштувати, кожну з дванадцяти страв, бо це символізувало - вдало прожити цілий рік. Число дванадцять не лише означає дванадцять апостолів, які жили з Ісусом, а для сучасних людей, це ще й дванадцять місяців у році……

 

…….. У Лесі аж сльози виступили на очах, так розчулилась вона дивлячись на донечку і страшенно пишаючись нею. Їй стало шкода, що не встигла дати їй перед свято віршик, який написала спеціально до Різдва, можливо це і була нагода, щоб рідні дізналися про її останнє захоплення. В думках вона пригадувала віршовані рядки, але вголос сказати не наважилась:

                            Крапля за краплею,

                            З неба спадають,

                            В легку сніжинку

                            Себе обертають.

                            Крутяться, вертяться,

                            В сніжнім танку,

                            Пухом збираються

                            На поріжку.

                            Стелиться віхола,

                            Звістку по світу пускає,

                            Радість велика,

                            Син Божий рождає!

                            Пісні довкола,

                            Щедрівки лунають,

                            Зоряну мить

                            Усі сповіщають.

                            Світяться вогники

                            В кожнім вікні,

                            Страви святкові

                            Стоять на столі.

                            Раді господарі

                            Всій дітворі,

                            Тій що радіє

                            Яскравій зорі.

                            Нехай ця зоря

                            Не згасає,

                            Син Божий

                            У світі рождає.

                   Славімо його!........

………Левко розумів, що русалка вже давно знає про його прихід і не поспішає наблизитись, та лише спостерігає за ним, бо вона хоче якомога на довше відтягти час своєї розлуки з коханим чоловіком. Цього разу він наважився остаточно розрубати вузол, заплутаних стосунків і тепер нетерпляче чекає - стоячи над водою і проводжаючи поглядом спокійну течію.

-Соломіє! - пливи будь ласка до мене - припини гратися - ти ж бачиш, що я тебе чекаю - давай поговоримо!

Відповіді не було.

-Ну добре - я зачекаю!

Левко сів на траву схрестивши ноги і обперся руками на коліна. Він відірвав погляд від темної води річки і подивився навкруги - скрізь його оточував світ, який він так любив, радіючи кожному прийдешньому дню. Але тепер йому здавалося, ніби все довкола дивиться на нього з якимось сумом і докором. Як легко іноді щось розпочати, та як же важко потім позбутися, того тяжкого ярма, в яке потрапляєш. Раніше він із задоволенням ходив на річку ловити рибу і щоразу так радів впійманій рибині, особливо якщо це була щучка чи сом, а тепер видно, що й сам упіймався на гачок, як та  необачна риба.

Заглибившись у сумні думки, Левко відчув як хтось ніжно погладив його по голові. Він підвів очі у гору і побачив красуню - дівчину, що стояла поряд з ним і ніжно посміхалася. У неї була струнка постава і довге шовкове волосся, яке було розплетене і лежало на траві неначе шлейф. А великі - цього разу сині очі, були сповнені гідності і спокою. Все це свідчили паро те, що так може виглядати лише царівна у казці, а він Левко - якась нікчема, стільки бруду сколихнув у собі, аби забруднити її світлий образ. І вся злість ніби відлягла від його серця.

-Привіт коханий! Я вирішила перервати твої сумні і безглузді думки, щоб не лише ти говорив щось як докір мені, але і я могла б тобі щось відповідати.

Левко підвівся і став поруч з дівчиною, яка стояла босоніж - без своїх розшитих золотом черевичків, а лише у вишитій квітами суконці та обов’язково з вінком із живих квітів на голові. Чоловік намагався відчути, чи бува не охоплений він знову її чарами, що геть відбивають розум з голови. Але його думки поступово вибудовувалися, а розум яснішав - відкидаючи емоції.

-Привіт панно Соломійко! Ти вже познайомилася з основною суттю моїх думок і тепер знаєш, що мене лякає і чого я прагну?

-Звичайно легінику! Тим люди і цікаві, - що можуть горіти своїми почуттями, своєю жагою до життя, неприхованими емоціями та нестримним духом. Більше ніхто у цілому всесвіті не наділений такими тонкощами. Всі інші істоти подібні до людей, лише дивуються такій глибині емоцій, вони хотіли б відчути те саме що і ви, але залишаються, - як люди кажуть - холоднокровними. Люди завжди про щось так хвилюються, чогось домагаються і все це так наполегливо, ніби бояться, що чогось не встигнуть отримати у цьому житті. Вони напівсвідомо відчувають, що життя бурхливе, але дуже коротке і тому прагнуть будь - що встигнути зробити бажане і від всього отримувати задоволення.

-Не маю наміру сумніватись у тому, що ти кажеш. Можу лише вважати себе вдачливішим за інших істот, бо мені пощастило бути людиною з усіма її тонкощами. Але здається зараз я стою на роздоріжжі власної долі. Вдома на мене чекає кохана дружина, яка скоро має народити мені нащадка і я завжди був дбайливим до родини, а з іншого боку - мою цікавість до оточуючого світу, яку розпалила в мені не просто молода дівчина, але диво невідомого нам, людям - паралельного життя. Ти Соломіє, ніби відхилила завісу до свого світу, а я не втримався і зазирнув туди, і мені сподобалося те, що я побачив. Але тепер прийшов час, робити крок вперед, або повертатись назад.

-Від глибоких думок і сумнівів, можна збожеволіти - живи цієї миті і думай лише про те, що зараз відбувається. Ти прагнеш лише того, щоб я швидше зникла з твого життя, але від мене ти бачив лише доброту і кохання - яке я знайшла в  цьому світі.

-Так, ти добра й чуйна дівчина, і як ніхто інший заслуговуєш на велике взаємне кохання і щастя. Мені дуже шкода, що ти сподівалась на мою взаємність. Хоча ні - правду кажучи, я теж почав закохуватись в тебе, але що далі? Я маю стати рибою, щоб піти під воду і жити з тобою? Я люблю цей світ і зовсім не маю бажання зрідка випірнати з води, щоб так як ти спостерігати за світом людей. Можливо ти цього ще не знаєш, але люди заради кохання жертвують собою а не своїми коханими – саме в цьому суть людяності!

Русалка мовчки слухала і на її тепер блакитних очах, з’явились сльозинки і вона сказала:

-Все буде як ти хочеш - я добре розумію яка мить настала, і ні про що не шкодую коханий, ти ніби вивільнив мене із забуття, яке продовжувалось сотні років. І ти ніпрощо не шкодуй, лише знай, що був мені променем світла в темних водах річки - ти мій світ і моя жага до життя, яку я ніколи раніше не відчувала так як тепер.

Левку стало шкода дівчину і він вирішив, що це все одно останні хвилини, останньої їхньої зустрічі і нічого не станеться якщо він її вислухає, і дасть можливість зрозуміти, що все закінчилось та їм обом треба жити далі……

 

           ………..Дівчина так палко говорила, що Левко вперше побачив, як раптово на її голові почали розквітати білі трояндочки з дрібненькими, зеленими листочками по всій довжині волосся, і їх ставало все більше і більше. Від цього у чоловіка знову перехопило подих.

-Здається дівчинко, ти стала романтичною і мрійливою. Не кожному з людей, вдається палати полум’ям щастя, бо не кожен вміє відкрити свою душу для почуттів, побоявшись бути не сприйнятим. Наш світ жорстокий і якби ти народилася в ньому не красивою, або з якимись вадами, - ти і не уявляєш, як би тобі було важко палати від щастя.

Дівчина сумно опустила очі, а Левко не зміг розгадати її думок, - чи то їй шкода, що вона могла б бути у цьому світі не красивою, чи то їй байдуже було, яка вона була б у цьому світі. Йому знову стало жаль, цю дівчинку, він підняв рукою її підборіддя і на нього подивились сумні, бездонні мов озера - блакитні очі, а сльозинки, які з’явилася в куточках біля довгих вій, лише додавали виразності і блиску її погляду.

-Не засмучуйся так серденько, не може Господь оминути своєю любов’ю, таку чисту і світлу душу, як у тебе.

Сказав він - не думаючи більше ні про що, прихилив дівчину до себе і ніжно поцілував, - їхні серця ніби злились воєдино. До давно знайомого відчуття поцілунку - яке розтеклось по всьому тілу палкою жагою, Левко відчув марево  безпам’ятства в якому хотів безтурботно ніжитись і в останнє насолодитись енергією, що пробігала кожною клітинкою, наповнюючи тіло неначе келих п’янким вином, яке от, от розіллється через край океаном забуття. Цей поцілунок був неначе мед солодкий і його обвівало з усіх боків пахощами різних квітів, над якими вони колись літали удвох - швидко переносячись з одного квітнику до іншого. Русалка й сама була немов квітка, яка вабила Левка неначе бджолу до себе, а він перебирав її тіло руками і жадібно пив нектар насолоди від кохання.

Чоловік так захопився поцілунком, що відчув як йому не вистачає повітрі для подиху, але відірватись від поцілунку і припинити божевілля ейфорії зовсім не хотів. Він все більше й більше занурювався у безодню почуттів втрачаючи зв’язок із здоровим глуздом………