Короткий зміст роману «Кохання Ангела»

 

Головна героїня Софія, сердечно переживає всі події, що відбуваються на Майдані Незалежності 2013 року, тому живучи неподалік - постійно приходить до наметів протестувальників і допомагає їм чим може. Підчас побиття студентів, вона знайомиться з парубком із Донецька і між ними вибухає кохання. Влада постійно намагається зруйнувати наметове містечко, але у часи затишшя закохані гуляють по відомим місцям Києва і насолоджуються спілкуванням. Коли трапляються бійки з беркутівцями, дівчина несподівано починає писати вірші з закликами до боротьби, а потім роздає людям у наметах. Часом у романі постають спогади Софійчиної бабусі, про те як її родину вивозили до Сибіру,  про життя в окупованому Києві і про те як здавалося б у мирний час, влада регіоналів відібрала будинок, залишивши стареньку без житла. В романі висвітлюється майже хронологічно кожен день революції Гідності, людські переживання, щирий патріотизм який об’єднав зовсім різних людей. Не зважаючи на страждання люди співають, зі сцени читають вірші, організовують традиційні святкування, а потім гинули на палаючих барикадах за справедливість.

По завершенню роману проблеми в країні не закінчилось, тому з’явилося продовження у вірші-баладі «Дорога з Майдану на війну», про те як головна героїня стає волонтеркою і їде у саме пекло бойових дій, на Донбасі.

 

                                               Уривки

 

1

 

Сяйво повного місяця освітлювало невеличку кімнату, створюючи нічний затишок. Воно проникало крізь невеличке віконце, завішене коротенькою, дірявою фіранкою і зупинило свої промені на масивному, дерев’яному столі. Потім прослизало на лавку і припічок, на якому спала бабуся. Тиша і спокій огорнула всіх мешканців хати і було чути, лише їхнє розмірене сопіння. Швидкі кроки людей, які голосно розмовляли на вулиці, - наблизились до дверей і заторохтівши клямкою, почали гупати важким предметом по них. Всі хто спали сполошились від страху, а малеча почала кликати маму. Підскочивши з лежанки, ніби облита окропом, мама накинула хустку на плечі і босоніж вибігла у сіни.

-Откривай бистрєй, - сонная муха! - сказав чоловік у шкіряній куртці  і капелюсі.

Засов брязнув і двері широко відчинилися, вдаривши об одвірок з усієї сили, а з вулиці війнуло морозним, осіннім повітрям. Метушливий промінь ліхтаря, що тримав у руках один з чоловіків, відразу почав нишпорити по сінях, висвічуючи не хитрий побут оселі. Лавку, на якій стояло відро з водою та квартою зачепленою за край відігнутою ручкою; сухі трави охайно зв’язані в пучки і підвішені на сволоках, - від них розвіювались духмяні пахощі повсюди; деяке знаряддя висіло зачеплене на гвіздках, - вимощених глиною і побілених вапном стін. Не звертаючи уваги на господарку, чоловік з ліхтарем у руках, відшукав потрібні двері до комори і всі не прохані гості попрямували туди. Лише одним порухом плеча відштовхнувши налякану матір у темний кут сіней, кремезні чоловіки заходилися перекидати кошики, цеберця, скриню і все решту - шукаючи бодай якусь схованку з їжею.

-Ти посмотрі какая хітрая, - всьо спрятала! Как будто оні здєсь святим духом пітаются. Ану сознавайся хохлятская сволочь, - куда зерно, картошку і всьо остальноє подєвала? Ти же чємто своїх байстрюков корміш? У тєбя іх четверо.

         -Змилуйтеся паночку! - Немає у нас ніякої їжі… діти голодні спати полягали.

         Знову відштовхнувши матір мов ляльку, чоловіки увійшли до кімнати і почали обстежувати усі закутки, матюкаючись і клянучи всіх підряд. Вихопивши променем ліхтаря бліде обличчя старенької хворої бабусі, що припіднялась на ліктях, на припічку, - один з чоловіків спочатку рвонув кілька тоненьких ковдр, якими вона намагалась зігрітись, а потім схопивши її за плечі  стягнув на долівку. Почувши придушене скиглення, він направив промінь на піч, - звідки дивилися виблискуючи шестеро наляканих оченят, і обстежив порожнечу навколо дітей.  Інший чоловік відкинув ляду, що затуляла піч і рогачем витягнув маленький горщик з трьома картоплини.

         -А ето што? - говоріш нікакой єди в хатє нєт? - чоловік жбурнув горщик у сіни. - Не люблю когда мнє врут! В Сібірь вас всєх гнать нада, а то отогрелісь тут  на солнишкє, в вішньових садах, да на буйних хлєбах.

         Побачивши колиску підвішену на мотузках під стелею у кутку, чоловік від злості вдарив долонею по ній, - колиска гойднулася і зачепила його. Розлютившись ще більше, він вихопив із колиски запеленате немовля і жбурнув мов ганчірку у бік так, що мати ледве встигла впіймати дитину. Переполохані бандитським нападом діти почали все голосніше скиглити, більше не маючи сили стримуватись. Роздратовані чоловіки вже не контролюючи себе перевертали все, що попадеться під руки, - влаштувавши крик і лемент, від якого здавалося, хата ходила ходором.

-Після тієї ночі, я не люблю коли місячне сяйво освітлює мою кімнату. 

 

                                                        ***

 

         Примружуючи очі від косих променів сонця, Софія не квапливо йшла Хрещатиком роздивляючись людей, які здавалося нікуди не поспішали, інші сиділи на лавках розмовляючи, і проводжаючи поглядом перехожих. Дівчина перевела свій погляд на орнаменти будинків, які вона завжди любила роздивлятись, - такі орнаменти прикрашали лише її улюблений Хрещатик. Цієї пори краса візерунків, ще більше підкреслювалась помаранчевим сонцем з одного боку і глибокими синіми тінями з іншого, до цього додавалась блакитна палітра холодного, безкрайнього неба.  Поглянувши на небо дівчина подумала, що осінь вже майже закінчується, а снігу й досі не було, - вона ж так любить засніжений Хрещатик, і вона точно знає, що від цього вулиця була б ще красивішою.

Незрозуміло від чого, піднесений настрій переповнював дівчину і її зовсім не засмучувало те, що вона гуляла містом сама, - на одинці зі своїми думками. Більшість її подруг вийшли заміж, понароджували собі дітей, дехто по двоє, і у них тепер з’явилися інші інтереси, або навіть проблеми.

Зустрічаючись з друзями, вона тільки те й чула, як вони переймалися, - чи скоро вийде заміж, чи є у неї хлопець, та що збирається робити далі. Відкліпавшись, Софія як завжди переконує,  що їй нікуди поспішати, або - де вони ті хлопці, з якими можна було б одружитись і назвати своєю другою половинкою.

          Залишаючись на одинці вона пригадувала, - ті парубки що її віку, працюють в офісах біля комп’ютерів, оточені щільним кільцем дівочої уваги, - вони і до кав’ярні супроводжуватимуть, і своє авто при потребі запропонують, і фірмовим одягом та макіяжем засліплять очі. А що такого є у неї? чим вона могла би привернути увагу? - Струнку талію, вона вже й забула коли втратила і целюліт, якого всі дівчата так бояться, - огорнув її з усіх боків. Хоча у неї ще є її гордість, - довге русяве волосся, а комплементи про великі красиві очі і довгі вії, - вона ще іноді отримує. А ще кажуть, - гарна посмішка у неї з ямочками на щічках. Ну, якщо добре постаратися, то звичайно можна знайти якісь привабливості, але кудись вже подівся той юнацький максималізм і настрій, який так необхідний, щоб себе піднести перед людьми.

Ой забула! - ще є квартира у центрі Києва, що зазвичай цінується, але в ній дві кімнати, одна з яких лише вісім метрів квадратних і туди нещодавно переїхала жити бабуся, - у якої відібрала будинок у передмісті, влада регіоналів. В іншій кімнаті живе вона з мамою, до цього додаються старі меблі, скрипуча підлога, килими на стінах, які не хочеться знімати, бо такі високі стелі, що здаватиметься ніби ти на дні коробки сидиш. Єдиною прикрасою квартири, є сучасний плазмовий телевізор, що подарували на роботі спонсори, за значний внесок у співпраці, - як вони казали.

Без краплини смутку який могли навіяти думки, - Софійка незчулася як підійшла до стадіону імені «Лобановського», проминула білі, стрункі колони і пішла сходинками у гору до Маріїнського парку. Вона звикла тут прогулюватись, тому до кінця крутих сходинок навіть не захекалась від утоми.

 Навкруги стояли знайомі оголені дерева, а з гори можна було без перешкод роздивлятись будинки та владні споруди, біля яких зазвичай вишиковуються найдорожчі автомобілі, неначе на показі мод. Але дівчині все одно більше подобалось спостерігати за закоханими парочками, що прогулюються алеями; за тим як дівчата і хлопці катаються на роликах, проносячись поряд мов вітер. Тут не рідко можна зустріти людей, що прогулюються наодинці, - як і вона. Тому саме тут, дівчина завжди почуває себе злитою з природою, тут навіть дихається легше, а на пагорбі, це ще й ближче до неба.

Підійшовши до паркану на схилі, Софія окинула поглядом Дніпро і у неї як завжди перехопило подих від захоплення побаченим. Річка розлилася широкою стрічкою, ніби вплітаючись поміж острівків і простягалася аж до київського водосховища, яке стримується греблею. Сьогодні був саме той ясний день, коли в далині можна було роздивитися її обриси. Низина виглядала сіро-коричневим килимом, без звичної зелені, але від цього пейзаж не ставав гіршим. Потім дівчина перевела свій погляд на лівий берег міста, - він з кожним роком все більше і більше забудовувався багатоповерхівками, і коли зникала рясна зелень, їхні маківки було добре видно на горизонті, - вони ніби підпирали край неба.

Софія проминула літній театр і її погляд зупинився на малюнку, що великим полотном розгорнувся під її ногами. Намальована була дивовижна абстракція прірви, з білим містком над нею, - моторний човен підстрибує на хвилях, люди і все настільки об’ємно, що складається дійсне відчуття глибини. Помилувавшись художнім шедевром, Софія подумала, - шкода, що цьому малюнку не судилося зберегтись – затопчуть, і пішла далі. Сонце швидко сідало за обрій - підтягаючи за собою поодинокі хмарки і коли Софія поверталася додому, ліхтарі вже освітлювали всі вулиці і вітрини магазинів приваблювали зазирнути в середину. Вона вирішила на останок навідатись до кав’ярні і випити горнятко кави.

В кав’ярні було тихо і затишно, майже всі столики зайняті відвідувачами. Підійшовши до барної стійки, дівчина  зручно вмостилася  на високому стільці і замовила подвійне еспрессо. Поруч сиділа парочка закоханих, близько схилившись щось муркотіли один - одному на вушко. Такі парочки завжди вирізняються у натовпі, вони ніби почувають себе на іншій планеті, - нікого не помічаючи довкола, про щось говорять, або цілуються. Від таких стосунків завжди віє теплом і завмирає серце, ніби якісь струни твоєї душі безконтрольно бринять. Мить промайнула і Софійчин погляд відразу вихопив двох симпатичних парубків, що також ласували кавою і щось роздивляючись на аркуші паперу, - тихо розмовляючи. Потім вона помітила двох гарненьких дівчат, що не приховано зацікавились ними і голосно розмовляючи сміялися, щоб привернути увагу хлопців. Було зрозуміло, що не лише хлопці помітили дівчат, відвідувачі іноді кидали питливий погляд на цокотух і знову відверталися, але хлопці трималися, - роблячи вигляд, що їх це не стосується.

Софія посміхнулася собі під ніс і подумала, що порядні хлопці стережуться відвертих залицянь і навпаки, - люблять самі полювати за гарненькими дівчатами, які хоча б на початку здаються сором’язливими. А вже потім, - коли дівчата дали можливість парубкам себе впіймати, ретельно плетуть свої сіті кохання, - як ті павучихи і парубки навіть не роблять спроби вирватись із дівочих обіймів.

-Ну от іще, профі знайшлась, - подумала про себе дівчина. Якби сама знала, як краще знайомитись з парубками, то до цього часу не сиділа б у дівках. Вона відсунула порожнє горнятко на стійці  і встала зі стільця. Вийшовши на вулицю, Софія відчула пронизливий холод і побачила змочену дощем бруківку. Піднявши комірець свого пальта, вдихнула свіжого повітря і швидкими кроками попрямувала до дому. Обігнувши кут будинку Профспілок, дівчина побачила, як швидко вулиці змінили свої кольори з яскравих на сірі, з темними закутками, а небо вкрилося синім оксамитом і всипалося зорями неначе діамантами, що проглядали поміж хмар.

Нарешті знайома арка в будинку, - круті сходинки на третій поверх і дівчина вже біля своїх дверей. Не встигла вона простягти руку до дверної ручки, як двері відчинилися і на порозі з’явилася стурбована мама.

-Софійко, я вже давно хвилююся, прислухалася до кожного кроку у під’їзді, - здається ти повинна була прийти додому раніше! - Ми з бабусею вже й повечеряли і каву попили. А ти знаєш, - що Янукович не підписав договір про співпрацю з Євросоюзом? як ми тепер будемо жити, нам так потрібні були зміни і нові кроки в перед?

-Привіт мамо! Ну коли ти вже звикнеш, що я доросла дівчинка і мені зовсім не обов’язково приходити додому, - як по годиннику зі школи. У мене можуть бути свої, - несподівані справи, та що завгодно! - відповіла дівчина, а сама подумала, що можливо і хотілося б якихось несподіванок, але все залишається одноманітним, - таким як сьогоднішня прогулянка. Вона скинула пальто та чобітки і відразу пішла в кімнату до бабусі, яка лежала хвора на ліжку.

-Бабуню привіт, ну хоча б ти розумієш, що мені потрібно трішки більше власного часу?

-О, дитинко не хвилюйся, я за тобою скучила, але постійно заспокоювала твою маму, щоб вона не турбувалася. - Онука поцілувала бабусю.

-От і молодчинка! - а тапер розповідайте, що там сталося, якщо мама з порогу почала розповідати про новини?

-Та ти ж знаєш, як всі здравомислячі українці чекали підписання домовленостей президента з Європою? Це єдине наше спасіння від російської кабали. - То їм сири не такі, то ковбаси, то цукерки, - все завертають назад. Постійно тиснуть на наші підприємства, а це підриває економіку. Нам потрібні надійні партнери, які не підкладуть свиню і не будуть нас шантажувати, заради власних інтересів.

-Так бабуню! Цього варто було чекати, ніхто нічого незбирався підписувати, бо Янукович і так, і сяк ухилявся від підписання договору з Євросоюзом. Ми вже давно за цим спостерігали, зараз я піду подивлюся новини і зрозумію, що до чого.

-Доню, ти щось вечеряти будеш? - запитала мама.

-Ні мамо, ніякої вечері! Щоб бути стрункою, дівчата постійно відмовляють собі у їжі, а мене ніби це не стосується. Принеси мені будь ласка у кімнату, чай з лимоном і вкинь туди ложечку цукру, ось це і буде моя вечеря.

-Що це ти раптом надумала, - ми постійно вечеряли разом і нічого страшного не відбувалося.

-Так мамусю, ми просто не помічали як моя талія, - колись тоненька, швидко зникає, а я ще маю бажання комусь подобатись. Для цього потрібно стежити за своєю зовнішністю хоча б тоді - коли згадаю, - сказала дівчина і увімкнула телевізор. Поклацавши канали вона не знайшла ніяких новин, тому вирішила піти до ванної кімнати і трохи зігрітись від зимних відчуттів.

            Софія роздяглася, розстебнула заколку і її русяве волосся хвилею розсипалось по спині. Вона стала перед великим дзеркалом, тріпнула головою і подивилась як воно виглядає. Її погляд ковзнув по стегнах, по ногах і її ніс зморщився від незадоволення. Повернувшись боком до дзеркала, подивилась на свій живіт і провела по ньому рукою, - відразу втягнувшись.

          -Ось хоча б так я хочу виглядати, - прошепотіла дівчина. Але ж постійно тримати втягнутим живіт, просто неможливо. Потім вона подивилась на свої груди і підняла їх руками у гору.

          - А груди повинні виглядати ось так, - знову прошепотіла вона.

Нарешті Софія стала прямо перед дзеркалом, кілька секунд дивлячись на себе з ніг до голови, перекинула волосся на груди і погладила його руками. Підійшовши ближче до дзеркала, дівчина почала вдивлятися в своє обличчя.

-Брови позаростали, - промовила вона. - Хоча лице ніби не погано виглядає. Потім посміхнулась, щоб побачити свої ямочки на щоках.

Стоячи під душем, дівчина вже нічим не переймаючись, почала наспівувати пісеньку, адже вона звикла швидко вгамовувати свою самокритику, та й у  дзеркалі довго не любила розглядати себе. Вона переключила думки на щось веселіше і задоволено обливалась водою. Після розслабляючого душу їй вдалося переглянути новини, де розповідали про зірване підписання договору з Євросоюзом, і тепер вона побачила як на Майдані Незалежності, зібрався незначний натовп протестувальників, що вийшли виказати своє незадоволення, діями президента. Коли дівчина проходила повз майдан то не помітила ніякого натовпу біля Стели Незалежності. Їй здалося що на вулиці все як завжди, - люди прогулюються туди – сюди і ніби нічого дивного, чи то схожого на мітинг не відбувалося. 

-Мамо, бабуню, - ви тільки погляньте, - Україні зіпсували квітуче майбутнє, відмовившись підписувати домовленості з Європою. - Тепер нас витончено і нахабно затягнуть у союз з Росією, навіть не запитавши, - чи ми хочемо знову опинитись під модифікованим совєтським ярмом. У нас вирішується доля майбутнього, а на майдані так мало людей зібралося.

-Нічого дивного Софійко, люди ще пам’ятають Помаранчевий майдан і те як вони прагнули кращого майбутнього, сподіваючись, що після тієї революції все зміниться на краще, а вийшло так, що допомогли одній людині влаштуватись у зручне президентське крісло. І що? Відсидів він там без діла п’ять років. А коли привели до влади Януковича, він просто зник з горизонту, ніби його там ніколи і не було. Як би ми не ставились з недовірою до попередніх президентів, але всі вони хоча б іноді виходять до людей і обговорюють якісь проблеми і радять, що треба робити для покращення ситуації в країні. Лише Ющенко, як той крадій чужих мрій, сховався і носа не висовує зі свого укриття, - з сумом сказала мама і зітхнула.

-Українці, народ чутливий і йому важко тепер буде комусь довіряти. Кому після такої принизливої зради, захочеться виходити на майдан, - мерзнути, хвилюватись і врешті решт, залишитись ні з чим, - додала бабуся.

-Згодна! - але ж це не одна людина, - це великий Європейський Союз і жодна з його  країн не претендує, щоб підкорювалися всі лише їй, як старшому брату. Там живе багато звичайних людей, які вже давно нам співчувають, що ми пригнічені сусідньою країною. Можливо якщо всі вийдуть на майдан, то нас Європа почує і простягне руку допомоги? – не втрималась Софія.

Всі замовкли і продовжуючи дивитись телевізор, кожен думав, - якби там не було, - але люди все одно знову прийшли на Майдан Незалежності, а це означає, що все-теки є такі відчайдухи, які  вірять у можливість змін на краще і вони не збираються опускати руки. Ці люди мабуть краще за інших розуміють, що бажання народу і свобода легко не дається, за них треба боротись і постійно нагадувати владі, - хто тут господар……..

 

………Наступного дня Софія сиділа на роботі і крадькома дивилась в планшет на те, що відбувається на Хрещатику, - в її душу знову закралась безнадійність від непоступливості керманичів, але в той же час радувало, що люди не порозбігались по домівках після бійки з правоохоронцями. Навпаки, всі згуртувались і почали будувати наметове містечко, тягнучи хто що може. Сьогодні під Кабінетом міністрів триває безстрокова акція і головне, що на Майдан Незалежності люди вперто приходять, відчуваючи наближення незаперечних змін. Дівчина пропускала крізь себе всю інформацію, радіючи тому, що час змін все таки розпочався.

 Люди звідкись поприносили металеві бочки, на одних барабанили палицями, а в інших палили дрова і бажаючі, грілися. Молодь постійно танцює під музику, так само не даючи собі замерзнути, до них приєднуються нові протестувальники і від цього складається враження, що це щоденне свято, - свято прагнення перемоги добра над злом. Хрещатик і вдень і вночі рухається мов вулик прагнучи показати, що це мирна акція протесту. У всіх посмішки на обличчях, проникливий погляд і не знайомі поміж собою люди, легко спілкуються поводячись немов друзі.

Вздовж вулиці майже через весь майдан, встановили невеликі квадратні намети, один біля одного і цього разу поруч з ними, поставили кольорові намети опозиційні партії попри те, що влада вимагала від них вгамовувати людей і не підтримувати їх у акціях протистояння.

Завдяки Інтернету дівчина дізналася, що владу страшенно дратує, - це мирне повстання, їй так і хотілося дошкулити людям. Але не дочекавшись від протестувальників ніякого приводу для силового розгону, вона почала підсилати куплених за гроші хлопців специфічної зовнішності, яких назвали «тітушками», їхнім завданням було влаштовували бійки скрізь, де збираються мирні люди. Та це їм також не вдається, активісти їх швидко виявляють і проганяли геть.

Цього разу Софія вже навмисне пішла раніше з роботи, не маючи сили стримувати себе, бажаючи на власні очі побачити, що відбувається на дворі. Вона вийшла з приміщення на вулицю і її захвату не було меж. - З неба падав лапатий, пухнастий сніг і він вже встиг вкрити все довкола білою ковдрою так, що не було видно різниці де квітники, а де тротуари, по яких пройшли несміливі кроки перехожих. Підвіконня, балкончики і дахи будинків, здавалося принишкли під пухнастими лапами снігу і ті дерев, що стояли по краях дороги, ніби завмерли від задоволення.

Дівчина накинула каптур від куртки на голову, бо відчула як швидко волосся і навіть вії вкриваються білим пухом, це було приємно і навіть весело, але вона знала, що скоро сніг розтане на голові і вона буде мокрою. Проходячи повз машину, вона не втрималась, змахнула рукою по поверхні і вхопила жменьку снігу, оголивши чорний колір фарби на капоті. Йдучи вона нашіптувала слова які знала ще з дитинства: - Білі мухи налетіли, все подвір’я стало білим, не злічити білих мух, що летять неначе пух…

Спускаючись вулицею до головної площі, Софія ще здалеку побачила, як гарно виглядали люди які ходили по майдану, - вони ніби плавали у гущавині білого пуху, а їхні кроки здавалися сповільненими і навіть граційними. Дійшовши до скляного куполу торгівельного центру Глобус, вона вже опинилась у самому натовпі людей, які нікуди не поспішали, або просто стояли невеличкими гуртами. Дівчина проходила і посміхалася всім, - на кому зупиняла свій погляд. Люди грілися біля бочок, які встановили поруч з кількома невеличкими наметами, пили чай, їли бутерброди, навкруги приємно пахло димком і мабуть почували себе так, ніби вони сидять десь у лісі на природі. Софія думала, - оце будуть спогади у людей, - мовляв сиділи у серці країни на самій омріяній площі, яку кожен турист в Україні прагне побачити, а вони ось так просто, сидять поруч з дорогими, декоративними деревами і гріються біля вогнища.

-Дєвушка, чайку хочеш? Підходь до нас, - а то ти така замріяна йдеш, - сказав один із сидівших біля бочки чоловіків.

-Та ні, дякую! Я ще не встигла замерзнути, щоб грітися чаєм.

-Тоді хочеш ми тобі стрічки дамо, одну жовту другу блакитну, - продовжив чоловік.

-Давайте, я буду вдячна вам!

Чоловік швидко встав і з посмішкою підійшов до дівчини. Взяв дві стрічки і прив’язав до передпліччя Софії.

-Дуже дякую вам за стрічки, - бо незрозуміло чому я тут ходжу, без всіляких ознак. Всі ходять зі стрічками, або прапорцями у руках. Тепер і в мене буде символ протистояння, - радісно сказала дівчина і поцікавилась: - Можливо вам щось потрібно принести, поїсти чи ще чогось?

-Дякуємо! - Але у нас все є.

-Неслухайте його! - Він просто соромиться, - сказала жінка виходячи з намету. - Вони тут щоденно знаходяться, - мерзнуть і хочуть їсти. Якщо ви їм щось принесете, вони будемо дуже вдячні.

-Гаразд, це дуже просто. - Я вам завтра щось принесу.

-А як тебе звуть?

-Софія.

-А мене Лідія! - Будемо знайомі.

-Тоді до завтра, - відповіла вона і пішла далі по майдану.

Дівчина йшла вже Хрещатиком у бік Європейської площі, дивилася як гарно вкриваються снігом шапки і хустки, на головах людей. Від цього їй стало смішно і вона подумала: - Ось він той сніжок, який об’єднує всіх і добрих, і злих, і землю, і будинки, - це ніби підкреслення того, що всі ми живемо на одній планеті і завжди існують такі природні сили, які мають над нами верх.

Пройшовши далі, дівчина побачила понурий вигляд у правоохоронців, які стояли неподалік Євромайдану. Але цієї миті вони були так-само вкриті снігом як і протестувальники, і від цього здавалися так-само вразливими, але більш принишклими, на відміну від активістів майдану, адже у їхньому таборі лунала музика, та пісні, а хтось підтанцьовував. Складалося таке враження, що хлопці - правоохоронці, - покарані, а їм так кортить приєднатися до веселощів майдану, - розважитись, посміятись, можливо поговорити про футбол, або про гарненьких дівчат, що тут зібралися. Але ж ні, їм треба стояти тут і робити загрозливий вигляд.

Софія поспівчувала молоденьким міліціонерам і неквапливо йшла далі черпаючи сніг ногами, роздивляючись людей, які проходили повз, а за ними ніби пролітала позитивна енергія, яка не хотіла помічати загрозливої ситуації в країні, фіксуючи лише позитив. Люди по своїй природі досить наївні істоти і їм здається, що коли вони своєму оточенню бажають добра, то і решта людей такі ж доброзичливі……….

 

 

                                                                  ***

 

………Дівчина замислилась відчувши, що їй також хочеться написати свої віршовані рядки, в яких вона змогла б передати все те, що зараз коїться в душі і що так болить. Вона підійшла до кухонного столу, витягла записник для рецептів і ручку. Потім знову зручно вмостилася на підвіконні і уявила те, що її зараз турбує:

                            Я до тебе серцем лину,

Моя Україно!

                            До твоїх садів квітучих,

Що вкрили долину.

                            Тішать душу вітри в полі,

Золотять пшеницю,

                            Я для тебе волі прошу

                            З Божої скарбниці.

                            Ти для мене, мила й люба,

                            Що ж тобі зробити?

                            Щоб нащадкам нашим вдома

                            Було краще жити.

                            Поки землю ми кохаєм,

                            Заплющивши очі,

                            Вороженьки виїдають

                            З неї все, що хочуть.

                            Позлітались мов ті круки

                            Та мару наводять,

                            А нам шепчуть щоб дрімали,

                            Поки вони шкодять.

                            Може годі, нам без тями

                            Голови схиляти,

                            Бо не буде куди прийти

                            Божому маляті.

                            Душу й тіло загрібають

                            Вороги трикляті…

                            Доки будем толерантно

                            Ми їм догоджати?

                            Підбирати кожне слово,

                            Щоб їх не вражати?

                            Може варто нам пристало

                            Вже для себе жити?

                            Відновити всі ті втрати,

                            Що нам натворили.

                            Бо якщо ми ще живемо,

                            Значить є ще сили.

                            Підіймайтесь! Розплющуйте очі!

                            Відновімо Україну!

                            Бо ми ж цього хочем!

         Мама вже прокинулась і кілька разів заходила на кухню, щось говорила доньці, але вона настільки захопилася віршем, що механічно щось відповідала і знову занурювалась у думки. Коли дівчина завершила писати вірш, - знову перечитала його, - відчувши, що від душі ніби відлягло те хвилювання, яке стискало груди. Софія подивилась на годинник і з’ясувала, що те, що її запалило, - вилилося в рядки за півтори години……

…….Активісти майдану дивлячись на таку ситуацію почали розбирати бруківку на дорозі, розбивати її на шматки і кидати по правоохоронцям. До цього долучилась і Софія, вона збирала на руки гору каміння і носила ближче до хлопців, які  воювали на барекаді. Від такої біганини її обдавало жаром, а щоки були червоними, тому - скинула шапку і завзято, знову і знову поверталась до передової з активістками. Їй було чутно як свистіть кулі, але вона не могла в це повірити і лише коли поруч з нею розірвалась світло-шумова граната, у неї загуло в голові та потемніло в очах. Здалося, що всі звуки трохи стихли навкруги. На мить вона зупинилася не розуміючи що робити далі і в яку сторону йти, щоб повернутись назад до Українського дому. Раптом до неї підбіг Андрій і було трохи смішно, адже вона бачила як він дуже дивно, ледь чутно розмовляє - ніби їх розділяє товсте скло. Не дочекавшись відповіді від дівчини, він схопив її під руку і повів далі від небезпечної зони.

-Софійко, що ти тут робиш? - тебе просто неможливо залишити наодинці, - подивись яка ти брудна, - де твоя шапка? - і знайшовши її в кишені куртки - вдягнув дівчині на голову, а потім почав витирати щоку на якій мабуть також був бруд.

-Сонечко, та тебе ж оглушило гранатою! - ти зможеш сама дійти до дому.

-Ні, я нікуди не піду! - закричала вона.

-Люба не кричи, мене не оглушило, - я тебе добре чую. Головна причина, чому ти повинна звідси піти: - бо ти не почуєш небезпеки, яка може бути поруч, та й мені доведеться постійно за тобою наглядати, а це означає, що від мене не буде ніякої користі для наших хлопців.

-Гаразд, - я не хочу тобі заважати!

Парубок трохи обтрусив куртку дівчини від бруду, подивився проникливо їй у вічі і поцілував.

-Андрійку будь обережним, я кохаю тебе, ти - це все моє життя!

Парубок ніжно пригорнув її до себе і пристрасно поцілувавши, побіг назад  до своєї сотні.

Софія йшла до дому, - як на автопілоті, але шум в голові нікуди не зникав - хоча чути стало трохи краще. Вона думала: - ну чому війна так схожа на дитячу бійку? - адже ця боротьба ґрунтується на тому, - хто кому більше надає стусанів і кому краще вдасьця обхитрити суперника і вийти з бійки неушкодженим. А вона вже вибула з цієї бійки - чи то гри, адже Андрій витрушував її від бруду, ніби вона щойно гралася у пісочниці.

Прийшовши до дому, Софія мовчки вислухала всі потрясіння мами, про її зовнішній вигляд, але коли подивилась на себе у дзеркало, то сама все зрозуміла. Обличчя брудне; куртка з блакитної перетворилась на чорну; жовтий шалик був ніби ганчірка з підлоги, - зовсім втративши свій яскравий колір……….

……….. Вони сіли і Софія взяла парубка за руку, а потім губами торкнулася лоба.

-Андрійку, та ти ж увесь гориш.

-А мені здалося, що я просто змерз.

-Ходімо швиденько до мене, до дому! - Тобі лікуватись потрібно, - добре відлежатись і відігрітись  бо ще схопиш двостороннє запалення легенів і хто тоді буде мене захищати?

Парубок пригорнув до себе дівчину і поцілував.

-Я піду тільки у тому випадку, якщо ти мене влаштуєш не як пана, а - десь на кухні чи у коридорі, щоб моєї присутності не було помітно.

-Гаразд уночі підеш спати на кухню, а вдень будеш лежати на моєму ліжку, - ти хворий тому не повинен сперечатись.

-Як скажеш Сонечко, але мені немає часу розлежуватись, - температура впаде і я піду на майдан. У нас так половина хлопців ходить, у одного горло болить, у іншого нога, - ліків наковталися і знову до роботи, бо вороги лише того і чекають, щоб ми на морозі похворіли та розбрелись по домівках.

Софія взяла парубка по під руку, обгорнувши обома руками гарячу долоню і вони вийшли з парку, а потім перейшли через дорогу.

-Ну розповідай розумнице, - чий це пам’ятник стоїть? Вірніше хто на ньому сидить?

-Це дуже важливий пам’ятник, - Михайлу Грушевському, він був першим президентом Української Народної Республіки, відразу після революції у 1917 році. А позаду пам’ятника, друга частина університету імені Тараса Шевченка. А он там далі білі колони, - це Будинок вчителя.

Коротко відповіла дівчина і пригорнулась до парубка.

-Зрозуміло, сьогодні у тебе немає особливого настрою щось розповідати,  - сказав Андрій.

Софія знизала плечима і посміхнулась. Вона йшла вулицями, притискаючись до Андрія і радіючи з того, що нарешті випала нагода запросити його у гості, в тім було шкода, що цьому посприяло його погане самопочуття, але цієї миті їй так хотілося проявити до нього своє піклування. Двері квартири відчинила Софійчина мама і  дуже зраділа, новому другу доньки.

-Мамо, це Андрій! - Про якого я тобі розповідала. Здається він застудився на майдані і мені потрібно якомога швидше його підлікувати.

-Ну от до чого влада регіоналів, доводить наших дітей. Та нічого, - роздягайтесь, зараз розберемось чим вас лікувати.

-Дякую вам! - Але ви занадто не переймайтесь, нічого страшного  немає, - сказав Андрій.

-Доню, веди гостя до вітальні, а я поставлю на стіл щось поїсти.

-Андрійку, може ти хочеш спочатку до ванної кімнати піти?

-Так, це було б чудово, ти ж розумієш, що нам майданівцям, не щодня випадає таке задоволення.

-Тоді я принесу тобі рушника і мого мохрового халата, ти не проти.

-Я не проти! - а ти певна, що я зможу його на себе вдягнути.

-Зможеш, - він дуже великий і я обгортаюсь ним немов ковдрою.

Парубок пішов до ванної, а дівчина швидко накрила своє ліжко покривалом, поклала зверху подушку і ковдру, щоб йому було зручніше, а потім пішла на кухню.

Бабуся почула що хтось прийшов у гості, тому також прийшла на кухню поцікавитись, що там діється і можливо щось допомогти. Софія тим часом ходить по квартирі заклопотана, з рожевими щічками, - поставила на стіл аптечку і почала роздивлятись ліки, які в ній є, - швидко пояснивши бабусі у чому проблема.

Андрій вийшов із ванної і відразу познайомився з бабусею, яка вже йшла до своєї кімнати, а коли повернувся до Софії обличчям, та чмихнула від сміху, - не маючи можливості втриматись. На голові у нього було скуйовджене волосся, а рожевий халат розтягнувся на його плечах так, що ледве прикривав м’язисті груди. Спід халату виглядали смішні ноги  і він незграбно смикав короткі рукави, які не доходили довжиною до кисті. Він дивився на Софію веселими але помутнілими, солов’їними очима, що говорило про його хворий стан. Дівчина пішла йому на зустріч, - обсмикнула закочені рукави, поправила халат і поцілувала сестринським поцілунком.

-Ходімо до столу! - і почувай себе як вдома.

-Ага зрозуміло! - Тобто посуд, - я буду мити після себе, сам?! - вони разом засміялись.

-Ні любий! - у нас хворі посуд не миють.

-Шкода, - адже це перше, що допомагає почувати себе як вдома.

-А тепер будь серйозним і розповідай про свої симптоми. Торкаючись голови із виглядом знавця, запитала Софія.

-Болить голова, горло і стан всього тіла якийсь важкий.

-Зазвичай, я користуюсь давніми порадами лікаря, тому ось тут на столі, головні ліки і від горла і від головного болю, а також від температури. Думаю що тобі потрібно спочатку поїсти а вже потім, займемось лікуванням. А поки що, тримай градусник під рукою.

Прилаштувавши градусник, Андрій почав їсти капусняк з грибами і сметаною, домашні ковбаски і пампушки, та все нахвалює - як смачно приготовано. А дівчина дивилась на нього і щастя тріпотало по всьому тілу - крильцями метеликів, бо поруч сидів саме той - єдиний парубок, від якого віяло надійністю і безпекою, який зустрічається один раз за все життя. Він з’явився саме в той час, коли душа перестала очікувати якогось дива і просто дрімала, - споглядаючи на молоденьких закоханих дівчаток та хлопців. Мама пішла до бабусі в кімнату, з доньчиним планшетом, щоб там  подивитись щось цікаве і дати можливість парубку з температурою заснути і відпочити.

Софія спочатку сиділа у кріслі поряд з ліжком, - на якому швидко заснув її коханий парубок, потім вона встала, поправила на ньому ковдру і подивилась на спокійне, умиротворене обличчя, - на його заплющені очі, з довгими пухнастими віями і світлими бровами. Його вуста були міцно зімкнуті і в той же час, він був повністю розслабленим, неначе немовля, - з легким і рівним диханням. Щось таке рідне і близьке було у ці хвилини в її домі, ніби якась невідома досі енергія увійшла в її оселю і наповнила собою кожен куточок. Її завжди знайома і така звичайна квартира, тепер стала іншою. Дівчина обвела кімнату поглядом, ніби роздивляючись усе чужими очима, і їй все сподобалось, - всі ці старовинні меблі, статуетки, книжкові шафи, великі вазони у горщиках, - що нагадували зимовий сад. Одним словом тут був - затишок……….

 

…….У дівчини завжди таке дивне відчуття у цьому місці, ніби тіла немає, але душа коханого поруч витає і вона її так явно відчуває, що аж подих перехоплює.  Потім з вуст Софія вириваються пошепки слова:

                            Розтанули хмари на небі,

                            Сонце лагідно всіх обійма,

                            Я не знаю як жити без тебе?

                            Мого серця без тебе нема!

 

                            Ти забрав моє серце з собою,

                            А своє залишити забув,

                            Обійматись я буду з журбою,

                            Розмовляючи з вітром в гаю.

 

                            Пам’ятаю твої сірі очі,

                            Як дивилися в душу мою.

                            І про те як звабливо лоскоче,

                            Відчуття, що тебе я люблю.

 

                            Я вже думки від себе не гнала,

                            Що навіки ти будеш моїм,

                            Але куля тебе наздогнала

                            І ти в небо німе полетів.

 

                            Хіба Богу потрібен ти більше?

                            Ніж мені на щасливі роки?

                            Я тепер не чекаю нічого,

                            Не даси ти мені більш руки.

 

                            Пролітатимуть миті і роки,

                            Відцвітатимуть квіти в саду,

                            Але миті без тебе жорстокі,

                            Я колись за тобою піду.

 

                            Що робити тепер я не знаю?

                            В синє небо свій зір підіймаю.

                            Серце знову мов пташка стрибає,

                            Бо я Ангела кохаю!

 

         --------------------------------------------------------------------------------------