ДОРОГА  З  МАЙДАНУ  НА  ВІЙНУ

 

Сонце сяйвом весь світ заливає,

Дні ясніють, тепліші стають.

До життя воно всіх повертає,

Лиш у мене гіркою є путь.

Я дивлюсь на доріжку із квітів,

Що встелили на спомин життя,

Тій божественній сотні сміливців

Затуливших від куль майбуття.

Вони кров’ю Майдан окропили,

Не шкодуючи  спраглі тіла,

Лише Ангельські крила розкрили,

Бо не буде тепер вороття.

Я іду, - поруч люди проходять,

Не приховують смутку і сліз,

А на схилах обличчя хлоп’ячі,

Проводжаючи дивляться в слід.

Їхні очі щасливі й натхнені,

З фотокарток пронизують всіх,

Ніби наше життя нескінчене,

Ніби вічно живим буде світ.

Мої груди стискає від болю,

Мої очі заслало слізьми,

І моє тут кохання застигло,

Та щодня я приходжу сюди.

Зупинюсь біля гірки з бруківки,

Серед безлічі інших таких,

Присідаючи фото поправлю,

На якому коханий стоїть.

А сердечко моє так тріпоче,

Ніби знову він тут і, живий,

Посміхаючись дивиться в очі,

Погляд милий, такий дорогий.

Безліч вогників скаче довкола,

Скрізь гвоздики й тюльпани лежать,

Це подяка від всіх небайдужих,

Тих людей, що тут поруч стоять.

Поступово стук серця стихає,

Біль відходить кудись, - я молюсь,

Я не хочу щоб бачив ти сльози,

Й те, що жити без тебе боюсь.

Треба жити заради кохання,

Що мов зірка у всесвіт прийшло,

Запалило нестримне бажання

І залишило в грудях тепло.

Ти зі мною є тут, я це знаю,

Відчуваю присутність твою

І тому я в думках розмовляю,

Навіть відповідь чую твою.

Ти з’явився у серці моєму,

Коли спало воно без надій,

Пролетів вітерцем незбагненим,

Пробудивши політ моїх мрій.

Це було мов ранкове прозріння,

Що теплом огорнуло мене,

Мов божественна сутність спасіння,

Від якої душа оживе.

Промайнули сніги й заметілі,

А у серці троянди цвіли,

Підіймалися в небо метелики

І мене за собою несли.

Я кружляла,блукаючи в мріях,

Пригадавши обійми твої,

Незабутні вуста, поцілунки,

Що навік залишились в мені.

Ти мій Ангел, моє ти спасіння,

Ти кохання моє неземне,

І навіщо мене ти покинув?

І полинув у небо нічне.

Я вдивлялася в зорі і в місяць,

Може очі побачу твої,

Ти покличеш мене за собою,

У космічні простори свої.

Посидівши, я знову підводжусь,

І тихесенько шепчу – бувай!

Ти в мені залишився навіки,

Я до тебе прийду – зачекай!

Я іду Інститутською знову,

А на серці так легко мені,

Ніби бачилась щойно з тобою,

Відчувала обійми твої.

Ти так прагнув свободи і правди,

Я повинна підтримать тебе,

Щось зробити важливе, потрібне,

Щоб наблизить бажання твоє.

Плине час, а країна не знає,

Ні спокою ні злагод життя,

І наш Крим захопила Росія

І здається нема вороття.

Як же так? як же ми допустили?

Що приспали нас вороги,

Наші душі вони отруїли,

І пожерли нас ці упирі.

Присипляли нас довго і нудно,

Запевняючи, що ми брати,

А тепер розп’яли рідну землю,

Вурдалаки, одвічні кати.

Але дивно, що наша країна,

Ніби спить в літаргічному сні,

І ще й досі не вірить, - наївна,

Що наш ворог прийшов із Москви.

Уникає думок і підозри,

Відганяючи розпачу мить,

Людям легше брехнею вповатись,

Ніж признати помилки свої.

Та на щастя є люди з прозрінням,

На яких не впливав брудний світ,

Вони люблять нас всіх - Українців,

Та врятують і землю, й наш Рід.

Але й справді, як можна страждати,

Коли весна на порозі стоїть,

А на вулицях люди гуляють,

І хапають живцем кожну мить.

                ***

Жила і квітла Україна,

Росли і доньки і сини,

Та де ж то взялась бур’янина,

Колючі стебла, мов шипи.

Нам кажуть: то усе від Бога,

Покара нам, щоб знали ми,

Чи ж палко любим Україну?

Чи гідні дочки ми й сини?

Нас випробовували злидні,

Голодомор понищив нас,

А ми чекаємо прощення

І щохвилини, й повсякчас.

Ці злидні й голод в покарання,

Несе Росія нам щораз,

Вона мов меч в руці попрання,

Все научає думать нас.

Хто ж научатиме Росію?

Де її дочки? де Сини?

Невже пусте її начиння?

Нема кому любить її.

Нехай згада про свої землі,

Куди не глянеш - скрізь вони,

І люд, що називається населенням,

Теж прагне жити - як і ми.

Але що сталося? що з людом?

Чому так прагнуть знищить нас?

Невже живуть голодні й босі?

Що хочуть крові кожен раз.

Звичайно важко жити в хаті,

Щоразу двері підперть,

Щоб не залізли наші браття,

Потроху мозок нам виймать.

Але якщо ми ще живемо,

То Бог нас точно захистить,

Ми лиш міцнішими стаємо,

Кохаєм Рід наш кожну мить.

Ми Українці, горді й мужні,

І волю любим понад все,

Ми так виховуєм нащадків

І наша доля нас несе.

Я переповнююсь в надії,

Що змінюється цілий світ,

А я мов крапля в морі синім,

Спішу у ньому щось змінить.

                 ***

Весна іде, красу несе,

І буйним цвітом сад цвіте,

У небі синім пташка в’ється

І буде щастя - так здається.

Як не мені, то для країни,

Адже не марно був Майдан,

Небесна Сотня там загинула,

Щоби народ з колін повстав.

Розбіглася бандитська влада,

Немов щурі із корабля,

Адже кораблик наш пливтиме,

По новім курсі, мов зоря.

Зоря надії,сподівання,

На переродження в землі,

Нарешті справдяться бажання,

У мирі нашім і добрі.

Та все ж не довго ми раділи,

Росія вдерлася на схід,

Бо їй Донбас дуже потрібен,

Ісконно руської землі.

Москалику байдуже те,

Що Українські корні тут,

І ми усі одна єдина,

Квітуча, мирная країна.

               ***

Я блукаю по Київських вулицях,

І заламую руки свої,

Нам Росія в дім горе принесла,

Треба йти рятувати усіх.

Як не всіх, то хоч зернятко в полі,

Та не можна обабіч стоять,

Видно це забаганка від долі,

Я повинна усе це прийнять.

Вже минули дощі, скресла крига,

Ясне літечко знову прийшло,

Буйні трави степами рясніють,

Та війна в нашім краї давно.

Лиш з Москви нам шепочуть невинно:

-Вам здається, що хтось там стріля,

Ми так любимо вас Українців,

Для нас кращих сусідів нема.

А самі нас могли б, то пожерли,

Тільки іскри летять із зубів,

На екранах своїх телевізорів,

Поливають нас брудом рясним.

Вони брешуть, а світ цьому вірить,

І здається спасіння нема,

Чи то світу так краще живеться,

Коли правди ніхто непізна.

Хто ж захоче побачити правду,

Коли бізнес всім очі сліпить,

Кожен має якусь там повинність,

За кишеню лиш серце болить.

Як подумають всі: - хай там мертві,

Україну боронять свою,

Аби нас це ніяк не чіпало,

Обійшло стороною війну.

Поки вільна Європа в роздумах,

В яку прагнули ми - хоч би що,

Українці збирають всі сили,

І несуть допомогу в АТО.

Та хіба ж це АТО? Це ж війна!

Тільки страшно це слово сказати,

Хоч всі знають, - агресор це той,

Хто завжди називав себе братом.

Ці моральні страждання щоденні,

Все ж вирішують долю мою,

Я іду до людей – волонтерів,

Щоб надать допомогу свою.

                   ***

Відкриваючи двері складів,

Я дивуюсь активності всіх,

Хто прийшов, щоб віддати данину,

Тим бійцям, що рушають на схід.

Всі кутки і полиці є повні,

Від продуктів і різних речей,

Тут є те, що бійцям допоможе,

Пережити їм безліч ночей.

Бачу люди привітні й натхнені,

Посміхаються також мені.

-Всім привіт ! я кажу.

Як тут справи?

Прийміть допомогу й мою.

-Ми радієм усій допомозі,

Що приносять пожертовать тим,

Хто боронить кордони на сході,

Це завдання є справді святим.

Обмінявшись приємними жартами,

Я беруся до справ залюбки

І щаслива, що буду корисною,

У такі незбагнені роки.

                 ***

Літні дні пролітають зі спекою,

Трави жовкнуть під сонцем палким,

Під Донецьком бої знову точаться

І здається так буде завжди.

До Небесної Сотні загиблих,

Тих що кров’ю полили Майдан,

Приєднались бійці - добровольці,

Захищаючи рідний кордон.

Серце болем пронизує знову,

Шкода хлопців, таких молодих,

Що в наметах вже стали дорослими,

Оцінивши по новому світ.

Українці неначе прозріли,

Зрозумівши як люблять свій Рід,

Як їм шкода бабусі старенької,

Бо їй жити хотілось як слід.

Ще минула війна не забулась,

Час від часу у снах вирина,

А тепер ще й Росія надумалась,

Впевнить світ, що вона головна.

Захотілось пограти їй м’язами,

Показати всім Град, літаки,

Всюдиходи і танки з снарядами,

Та які у них є вояки.

То ж тепер у мене є дорога,

З волонтером ми їдем на схід,

Ми веземо бійцям необхідне,

Щоб розтанув душевний їх лід.

Погрузивши усе на машину,

Ми з Павлом вирушаєм у путь,

Ніби трохи веселі й жартуємо,

Але все ж, десь у грудях щемить.

                   ***

-Ну то що Софійко, не страшно?

Від’їжджати тепер на війну,

Ти не просто складатимеш речі,

Все це може принести біду.

Посміхнулась я хлопцю зі смутком,

-Та хіба ж нам страшніше ніж їм?

Відвезем подарунки й повернемось,

Залишаючи всіх на війні.

-Твоя правда! то ж як таке трапилось,

Що ти так ризикуєш життям?

В тебе очі огорнуті сумом,

Ніби в них якесь каяття.

-Шлях Майдану для мене не скінчений,

Він тепер проляга на війну,

Стільки спогадів душу тривожать,

Свого місця ніяк не знайду.

Як згадаю:

Сніг з морозом дошкуляють,

Вітри допікають,

Але хлопці не страшаться,

В наметах чекають.

Хочуть волі, хочуть правди,

Добра всій родині,

Та все ж ворог зі щитами

Обступив мов стіни.

Черстве серце не здригнеться,

Перед Божим сином

І молитвами, що линуть

На Майдані нині.

Нам неможна відступати,

Треба боронити,

Рідний край і свою землю,

Аби краще жити!

Запалали вогнем шини,

Почорніло небо,

Застогнало все довкола,

Хіба ж це нам треба?

Засвистіли стрімкі кулі

Вражаючи серце,

Не шкодуючи нікого,

Хто за долю б’ється.

Відлітають душі в небо,

Ангелами ставши,

Але волі своїм тілом

Довгий шлях проклавши.

Розсіялись вороги,

Зло в собі сховали,

Сліз і горя не злічити,

Іншими ми стали…

Пригортає міцно мама,

Маленького сина

І радіє, що минула,

Лихая година.

Гірка радість наступила,

Даючи надію:

Коли виростуть сини,

Здійснять хлопців мрію.

Тих, безстрашних сотню хлопців,

Що Ангелом стали

І для нашої держави,

Перемогу взяли.

Зацвіли сади вишневі,

Зелень, трави, квіти,

Але спокою не мають

Українські діти.

Гуркіт зброї чути знову

На сході країни,

Знов брехня і зрада вічна,

Понеслась з Росії.

Мов хвороба в тілі нашім,

Роз’їдає жили,

То москаль на землю рветься,

Скрізь йому є діло!

Час від часу нас катує,

Не шкодує сили,

То царі,

То продрозвйорстка,

То голодомори.

Варто нам було забути,

Що москаль нам творить,

Як він знову - мов та жаба,

Душу нашу гнобить!

Не закінчиться ніколи

Все це божевілля,

Доки ми не обрубаєм,

Браткам цим свавілля.

Не розквітне, не прославне

Широке поділля,

Яке предки доглядали,

Й почувались вільно.

Але ми надію маєм,

На синів та дочок,

Що сплетуться Українці

У рясний віночок.

Цей вінок міцний, надійний,

Стане в нашій долі,

Вороги не зможуть більше,

Нищить нашу волю!

Слава Україні!

-Героям слава! Павло відповів.

                ***

Їдем далі по дорозі,

Кожен в своїй думі,

На межі дерева стали,

Мов шереги довгі.

Проводжаючи гойдають

Зелененьким гіллям,

А за ними визирають,

Зрілих нив бадилля.

Там пшениця вже дозріла,

Там гречане поле,
А там соняшники жовті,

Підіймають голови.

І раділи б мої очі

Цьому різнобарв’ю,

Дню прийдешньому, і небу,

Яке є безхмарним.

Та тривога душу гнобить,

Хоч легка дорога

І несемся ми в авто,

Мов на крилах Бога.

Знаю я, що ближче, й ближче,

Страх війни підходить,

Попри літо і тепло,

Кладовища холод.

                ***

Як дивлюсь в ранкове небо,

На кущі троянди

І почую пташок щебет,

Та ще й сміх дитячий,

То про все я забуваю,

Який світ незрячий.

Як біда через поріг

Не прийде до хати,

Все здається навкруги,

Не життя, – а свято.

Може варто пригадать,

Хто наш світ рятує?

Це козак – безстрашний сокіл,

За наш край воює.

Поки ми спимо в затишку,

Він ніч не дрімає,

Стисне в руках автомата

Й ворога стріляє.

Ворог цей – сусід бездушний,

Але ж всім байдуже,

Кажуть : - ні, все це минеться,

Ми знову подружим.

Так, наче б то й не вмирали

Сотні наших братців,

Наче землю не топтало,

Це лихе прокляття.

А ще й ці російські шершні,

Словами нас жалять,

Що - немає українців,

Нехай всіх попалять.

То коли ж нам увірветься,

Той терпець безмежний,

І дамо їм гідну відсіч!?

Таку як належить.

Бо з Рашистами дружити

Ніколи не видасця,

Бо від них в життя приходять,

Лиш одні нещастя.

На Соловках нас катували,

Голодом морили,

А тепер війною стали,

Дух наш пригнобили.

Та ще є надія в мене,

Що хлопці – соколи,

Повернуться всі до дому,

З полів волошкових.

І не буде кров’ю вкрита,

Земля від гармати,

Адже тут рости повинні,

Лиш червоні маки.

               ***

Пролітають мимо нас

Вже Донбасу села,

А у них стоять хати,

Чорні й невеселі.

Поросли бур’яном стежки,

Пожовкли городи,

Відчинені стоять хвіртки,

Дурман якийсь ходить.

Там зірвало дах на хаті,

Там стіни розбиті,

А там вирва серед двору

І кров’ю полита.

Серце стогне, душа рветься,

Так ось як вдалося!

Тим хто зрадив Україну

І став Малоросом.

З прапорами призивали

З’явитись Росію,

Мов мару із того світу,

Що нещастя сіє.

Так прагнули українців

Знищить поміж себе,

Але зло не розбирає,

Кому гинуть треба.

Поховались по підвалах

Люди з того страху,

А ненависть іще більша

Розрослась в серцях їх.

Кажуть їм, що Україна
Їх бомбить щоразу,

Хоче їхнього страждання,

Маючи відразу.

Невтямки їм тільки знати,

Що цю всю розруху,

Відбудовувати будуть,

Українці з духом.

Бо коли біда приходить,

Ми гуртом рятуєм,

Забуваючи образи

Про які шкодуєм.

            ***

Їдем далі і мовчим,

Раптом, - що за диво!

Край дороги пес сидить,

Ніби ледве диха.

Сіро-білий, хвіст крючечком,

Вуха мов антени,

Тільки голову схиляє,

Ніби полонений.

-Зупинись скоріше Павле,

Глянь на сиротинця!

Хоч дамо йому поїсти,

Він нас не боїться.

Зупиняємо машину,

Я нишком підходжу,

Говорю до нього дружньо,

Він лащитись хоче.

Потріпала йому вуха,

-Який ти бідненький,

Всі покинули тебе,

Ти такий худенький!

Простягаю йому їжу,

А він мов шалений,

Все ковтає не жувавши,

Такий зголоднений.

-Ну бувай! Нам треба їхати!

Назад повертаюсь,

Він лише хвостом махає,

Й мене проводжає.

Дивлюсь в дзеркало машини,

Як пес віддалявся,

Він такий був молодець,

Що навіть не гнався.

Сумно стало на душі,

Від зустрічі тої,

Як тварини всі страждають,

Від війни лихої.

А здалеку нам вже чути,

Вибухи від бомби,

Свист і скрежет по металу,

Мені вже відомий.

На Майдані так було,

Коли впали хлопці

Захищаючи країну,

Від влади поборців.

Все здається як тоді,

Дух непереможний,

Але звук падіння бомби

Ні на що не схожий.

Бо від гуркоту такого

Земля з болю стогне,

А в повітрі рев стоїть

Аж шкіру морозить.

Їдем далі поміж хат,

Швидкості додали,

Ніби це врятує нас

Від тої потали.

Раптом чуємо, - все стихло,

Ні пташок, ні люду,

Все завмерло навкруги,

Лиш чорніє всюди.

Оминаємо блокпост,

Бачим хлопців гідних,

В їх очах немає страху,

Мов не чули вибух.

Від сміливості такої,

Стало трішки легше,

Та і що мені втрачати?

Бо цей страх не вперше.

Страх за друзів, за країну,

Мають справді місце,

За моє життя в цім світі,

Нехай Бог боїться.

Їдем далі і вже бачим

Прапор жовто - синій,

Який жваво майорить

На бронемашині.

Вийшли хлопці нам на зустріч,

Їх обличчя в сажі,

Лише посмішка ясніє

Білими зубами.

Привітались обійнявшись,

З хлопцями по черзі,

Розгрузили подарунки

Які ми привезли.

Трохи всі повеселіли

І сіли рядочком,

Хтось листи переглядає,

Від сина чи дочки.

Спокій втому навіває

Після шквалу бою,

І напруги, що минає

В гурті гомінкому.

Я беру до рук листівку,

З образом святої

І читаю на звороті,

Листа до передової:

«Любий сокіл, солдате,

Шлем привіт ми тобі!

Пам’ятаєм щомиті,

Що не спиш ти вночі.

Нашу землю борониш,

Затуляєш плечем.

Хмари з неба розводиш,

Щоб не лились дощем.

А ми вірно чекаєм,

Перемогу твою.

Божу матір благаєм,

Спасти душу твою.

     Повертайся

            Живим!

-Слава Україні!

-Героям слава!»

               ***

Сидять розслаблені, п’ють каву,

Герої справжні і брати,

Вони такі безмежно різні

І в той же час, однакові такі.

Їх об’єднало біль і горе,

Любов до рідної землі

І необмежене бажання,

Побачить сяйво від зорі.

І синє небо, що схилилось

Над оксамитом у полях,

Життям налитої пшениці,

Що нам шепоче у серцях.

Війна цей шепіт заглушила,

Тому спортсмен танкістом став,

А бізнесмен – артилеристом,

Мінером буде наш шахтар.

Тепер вони на ниві бою,

Об’єднані одним хрестом,

Що тягнуть вперто за собою,

Боронять край усі гуртом.

Та лиш настане мить затишшя,

Вони веселі й гомінкі,

Згадають дім, квітучу вишню

І безтурботнії роки.

Все те, за що вони воюють,

Наближуючи перемоги час,

Життя і тіло не шкодують,

За свою землю і за нас.

А поки що ми попрощались,

Радіючи, що грузу 200 тут нема

І повеземо всім вітання,

Та обіцянку, - боронити до кінця.

                 ***

Тягар розпаленого сонця,

Спускається за обрій нив

І його промені чіпляють,

Гілки дерев і коменів.

Ми знову їдем по дорозі,

Минаючи розруху сіл

І тих будинків, що без даху,

Без вікон і життєвих сил.

З собою веземо надію,

На перемогу й кращий світ,

І що здійсняться усі мрії,

І більш не буде таких бід.

Гуртом країну відбудуєм,

На заздрість нашим ворогам,

Своїм натхненням Бога зачаруєм

І він усе пробачить нам.

Можливо ми вже на кордоні,

Між муками і торжеством буття

І скоро скінчаться страждання,

Яким не буде вороття.

Здається все так просто,

Хочем жити, то й живемо,

Але Росія наче п’явка на землі,

Впилася в наше тіло навіжено.

ЇЇ смертельний потяг ми здолаєм,

Покажем приклад і Абхазії й Чечні,

Що можна вільно жити у цім світі,

Не підкоряючись зажерливій орді.

Бо Україна вже давно доросла стала,

Наш дух попереду сучасності іде,

Нам цікавіше думать про прийдешнє,

Життя, що в безкінечність нас веде.

                    ***

Дорога далека стрічкою в’ється,

Аж раптом поруч, граната рветься,

Стрекочуть пронизливо автомати,

І Павлик поранений впав на кермо.

Машина спинилась і нас оточили,

Я навіть не встигла зойкнути раз,

Це мабуть розвідник у думці майнуло,

Та двері відкрились.

-Анука вилазь! сказав бородатий,

А очі блиснули, немов це хижак.

-Глядітє какую добичу поймалі!

Хохлушка для нас как награда,

Вот ми развлечомся сєйчас.

А я немов враз заніміла

І рвучко штовхаю його,

Та руки у ката міцніші,

Лещатами стисли чоло.

Бридка бородата потвора,

Цілує мене силоміць,

А решта регочуть, - сволота

І радять йому, що робить.

Я миттю згадала дівчат тих,

Що мешкали десь у Донецьку,

Бо лиш зґвалтувавши нещасних,

Бандити стріляли по них.

Я їм співчувала дізнавшись,

Про звірства катів – москалів,

Неволею думала, - як би,

Я їх повбивала тоді.

Тепер мене тиснуть мов ляльку,

А я мов безсиле дитя,

Штовхаюсь, кусаюсь та марно,

Спасіння здається нема.

Мене повалили на землю,

Та одяг зривають гуртом,

І я вже відчула як прутнем,

Ще мить і прониже, фантом.

Ти тварюко ґвалтуєш мене,

Але ж я, це є вся Україна,

Моє серце ти палиш вогнем,

Та я все ж не раба, я людина.

Цей злочинець - примара у світі,

Чутливих і добрих людей,

Які крутять колесо долі,

Заради життя і дітей.

І раптом, - о Боже знов вибух,

Один за другим пролунав,

Почулись лиш зойки та стогін,

І тиша, така дорога.

Мене повертає до тями,

Обм’яклого тіла тягар,

І струмені теплої крові,

Що з ката течуть по руках.

Я ледве змогла відштовхнути,

Залишене тіло життям,

І їдко спитати тварюку:

-Оце й все, чого ти так бажав?

Розсіявся пил вже довкола,

Померлі лежать москалі,

Які щойно рвали на шмаття,

Дівчисько мале, - упирі.

Підводжусь з землі й відчуваю,

Як тіло моє все тремтить,

Я двері авто відчиняю,

Там Павлик без тями лежить,

На радість, живий помічаю,

Затискую рану бинтом,

Його на сидіння схиляю,

Та й сідаю сама за кермо.

Але як кермувати не знаю,

Бо лиш раз показали мені,

І ці спогади десь там далеко,

У якійсь не ясній далині.

Неквапливо пригадую все я,

І рвучко рушаю в ту ж мить,

Скоріше подалі від болю,

Від смерті, що поруч біжить.

Так самотньо і страшно ніколи,

Мені досі ще не було,

Як тепер зі своїм волонтером

І розбитим селом за вікном.

Кожна тінь там здається страшною,

Ніби ворог підкрався й сидить,

А машину кидає по вирвах

І стискається серце щомить.

Проїжджаючи далі я бачу,

Яка радість, - знайомий наш пес,

Зустрічає мене так зрадівши,

Ніби я опустились з небес.

Зупиняюсь на мить і гукаю:

-Йди но любий сюди, та мерщій,

Я тебе нізащо не залишу,

Бо мій дім від тепер, буде й твій.

Застрибнув пес до нас у машину

І неначе усе зрозумів,

Причаївся він біля сидіння,

Навіть вухами не ворушив.

І так легко мені зразу стало,

Ніби біль від душі відлягла,

Сподіваючись, що врятувала,

Хоч одної тварини життя.

-Не хвилюйся Сірко, все минуло,

Ми відмиєм тебе від багна,

І причешемо, і нагодуєм,

Й на Хрещатик підемо гулять.

Як щемливо приємно відчути,

Коли можеш щедроти нести

І на тебе в житті сподівання,

Що добром поділяєшся ти.

Але як же себе почувають,

Росіяни, що йдуть нас вбивать?

Вони мліють від нашої крові?

Чи від пекла, що хочуть пізнать?...

 

 

24.02.15р.